Художник вікон, дверей і вулиць. Віктор Швайко

Багато хто з вишивальниць обожнюють дизайн European Bistro (Європейське бістро) від Dimensions. Мене він теж не лишив байдужою, а ще більше вразив набір Charming Waterway (Dimensions 35306). Абсолютно випадково побачивши ім’я художника, за роботами якого створено ці дизайни, загорілась дізнатись про нього більше. Ще б пак! Віктор Швайко! Невже це наш талановитий земляк? Та знайти українські корені художника не вийшло. Може, погано шукала. Хоча з Україною його життя все ж таки тісно пов’язане.

La Gensola

Dimensions 35306, Charming Waterway

Народився Віктор 23 серпня 1965 року на Уралі. Окрім нього, в родині інженера Євгена Міфодійовича та економіста Валентини Анатоліївни, є ще дві доньки — Олена (1962 р.н.) і Тетяна (1973 р.н.). У віці семи років Віктор переніс п’ять операцій на нозі, період реабілітації тривав майже рік, і практично весь цей час йому довелось провести в лікарнях. У 12 років хлопець поступив у художню школу. Після восьмого класу, не сумніваючись, вирішив продовжити своє навчання у спеціалізованій художній школі. Під час третього року навчання родина Віктора переїхала з Барнаула до України, в Мукачеве. Та хлопець лишився сам в Барнаулі, щоб закінчити навчання. Закінчивши, відслужив два роки в армії як художник: малювал ілюстрації для плакатів, робив копії відомих картин, які потім дарувались генералам.

Час, який Віктор провів в армії, приніс йому мало задоволення від діяльності, та навчив трьом правилам життя: ніколи не пізно, ніколи не бреши, завжди дотримуйся слова. У червні 1987 року, демобілізувавшися, Віктор приїхав до батьків у Мукачеве. На той момент він не знав, чим зайнятись і де застосувати свій талант. Надихнувшись словами свого колишнього товариша по навчанню, який розказував, як зміг перетнути країну від Владивостока до Москви автостопом без особливих грошей у кишені, Віктор, прихопивши з собою невеличкий наплічник з парою футболок, парасолькою, курткою, кількома консервами, половиною буханки хліба і трьома рублями, рушив до Іркутська. Поїздка виявилась важкою, часто доводилося йти пішки. Віктор прав одяг у річках, сушив на березі. Їжі бракувало, спав на вулицях. Вже за тиждень знесилив. У цьому відчайдушному стані він дістався станції Кунгур, неподалік від Свердловська (Єкатеринбург), де жив його дядя. Він сів в автобус і трапилось дещо, що змусило Віктора повірити у Бога. Він знайшов сто рублів! У той момент, коли він вже був готовий здатись і повернути назад. Бог, за словами самого Віктора, дав йому шанс продовжити подорож. Відпочивши день у дяді, Віктор знову рушив у путь. Нарешті він дістався рідного міста Барнаула, де згодом влаштувався на роботу у будівельну компанію як графічний дизайнер. Та більше року він там не пропрацював.

Dimensions 35224, European Bistro

Восени 1988 року батько Віктора влаштував його на роботу в Києві, куди у той же час приїхала його сестра з подругою Валентиною, з якою вони одружились вже навесні 1989 року. Новоспечена родина відправилась у Югославію з намір заробити. Саме в ції поїздці Віктору вперше спало на думку відвідати Італію, яка завжди його приваблювала як символ мистецтва. Хотілось на власні очі побачити численні пам’ятки. Але в ті часи легально зробити це було майже неможливо. До того ж, восени 1989 року в сім’ї народилась донька Ельвіра. Дружина Віктора Валентина насправді дуже посприяла його становленню як художника. Вразившись пейзажем, який він намалював, вона була дуже здивована і з того моменту постійно говорила йому, що він має бути художником. Тож врешті решт Віктор залишив колишню роботу, вступив до Спілки Художників і почав виставляти свої роботи у галереях. На щастя, почали знаходитись покупці. І грошей, які заробив Віктор на продажу картин за два-три місяці, було більше, ніж на попередній роботі за цілий рік. Незабаром відбулась і перша персональна виставка картин Віктора Швайка. А вже завдяки другій, чоловік зміг зібрати кошти, необхідні для поїздки до Югославії, з подальшою метою дістатися Італії.

У планах Віктора було зробити замальовки в Югославії, продати їх там і використати отримані гроші для просування на захід. Тож на початку червня 1991 року він уже був готовий до подорожі. Зупинившись у містечку Rieka неподалік від кордону з Італією, Віктор використав усі заготовлені полотна. Але спроби продати їх у місті виявились безуспішними. Художні галереї не хотіли навіть говорити з ним. А через військову ситуацію у країні предмети мистецтва були останнім, що цікавило людей. Картини Віктора подобались людям, та грошей, які за них пропонували, було мало навіть щоб відшкодувати витрати на матеріали. Отже, чоловік виявився без грошей, їжі і знайомих в чужій країні. Та він знав, що повернувшись назад, втратить свій шанс назавжди.

Table By the Water

Закопавши у горах сумку з полотнами, Віктор купив квиток на автобус до кордону з Італією. Протягом усього шляху армія будувала барикади, солдати крокували зі зброєю на плечах. А на кордоні діяло негласне правило: спершу стріляти, а вже потім перевіряти документи. До перетину кордону Віктору треба було йти близько 15 км з важким 40-кілограмовим наплічником. Цей шлях був важким і небезпечним, адже доводилось шукати такі стежки, щоб не зустрічатись з військовими. Дійшовши до кордону, чоловік зрозумів, що має стрибати зі схилу або ж вертатись назад. Він вирішив стрибати. Викинувши попереду свій наплічник, Віктор покотився за ним сам. На щастя, його ніхто не помітив, і він зміг продовжити свій шлях неушкодженим.

Через деякий час він дійшов до якогось селища. Але ще не був впевнений, у якій країні перебуває. Тож лише почувши італійську мову, ледь не збожеволів від щастя. Він нарешті в Італії! Італія його вражала! Надзвичайно виснажений фізично, художник відчув неймовірне натхнення. Зрештою, він зміг дістатись Рима з п’ятьма доларами у кишені.

Salon De Puszia 2006

У консульстві він не знайшов підтримки. Та познайомився з іншими радянськими емігрантами, які прихистили його. Деякий час Віктор бідував і не мав грошей на необхідні для творчості і роботи матеріали. І ось, як колись в юності, просто гуляючи містом, він знайшов 60 доларів, які одразу ж витратив на фарби, пензлі і все інше, що було потрібно. З цієї миті Віктор вставав щоранку о сьомій і вирушав у місто, де безупинно малював. Картини продавались прямо на місці, і він заробляв до 40 доларів на день. Незабаром заробіток зріс, бо з’явились перші постійні клієнти і замовлення.

Але минуло три місяці, та щодо правового статусу в Італії у Віктора не було надії. На той момент він був художником в Інституті Ростроповича, і, отримавши обіцяеку, що інститут підпише з ним контракт на постійну роботу і викличе його до Італії, відправився у відрядження назад до Росії як представник інституту. Однак контракт підписали не одразу, а лише через чотири місяці. На той момент Віктор вже розумів, що на отримання громадянства Італії потрібно 10-15 років.

Evening Glow on the Boulevard

Тим часом у 1991 році СРСР розпався, поїхати за кордон стало значно легше. Друзі розказали Віктору про те, як можна попасти в Америку. До того художник не замислювався шукати щастя у США. Більше того, він навіть майже нічого не знав про цю країну. Але 10 грудня 1992 року, маючи 200 доларів у кишені, він прибув до Нью-Йорка. Перші два місяці були дуже важкими, доводилося братися за будь-яку роботу, і лише з часом з’явилась можливість малювати вечорами. Продавати картини спершу теж не дуже виходило. Та в лютому 1993 року нарешті знайшлася галерея, яка змогла продавати картини Віктора так швидко, як він міг їх малювати. А через 15 місяців до Віктора змогли приєднатись дружина Валентина і донька Ельвіра. У травні 1997 року в їхній сім’ї народився хлопчик Андрій. А у 2004 році художник отримав громадянство США.

Spring Colours

Vibrant Santorini, Italy